Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/232

Цю сторінку схвалено
— 222 —


І западе в живі серця
 За правду обида,
До жорстоких катів мерця
 Сплодиться огида.

І научить глухих чути
 І сліпих прозріти,
Розохотить давні пута
 З ніг народніх здіти.

Колиж дасись живцем в руки
 На тяжке заслання,
Оддасись на тяжкі муки
 Й безвістне конання.

І умреш ти в самотині,
 Сам один умреш ти,
Позабутий на Вкраїні
 Змучений до решти.

І не знатиме громада,
 Що ти згинув марно,
Кати тільки будуть раді,
 Що вбили безкарно.

І про злочинство враже
 Хіба по столітку
Крадькома історик скаже
 Котам на взамітку.

 
В ХОЛОДНІЙ ХАТІ.

Темна ніч стоїть на дворі
І свистить — мете кура;
У кутку в холодній хаті
Вкучку збилась дітвора.

 Засмутившивсь, хирна мати
 Над колискою злягла,
 У думках, в скорботі батько
 Мовчки сів кінець стола;

І тремтять померзлі діти,
Аж зубами цокотять…