Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/229

— 219 —

Як трава-осока,
Зогнив у багні,
І хіба лиш комар
Заспіває по ній...

Нехай гнеться лоза,
А ти, дубе, кріпись!
Ти рости та рости,
Не хились, не кривись!

Ти глибоко у глиб
Твердий корінь пусти, —
Гілля в гору роскинь,
Ти рости, та рости!

А як буря лиха
Тебе з місця зібє,
Або хмара — гора
Тебе громом убє, —

Світ почув ту смерть,
І повітря здріжить,
І ліси загудуть,
І земля задвижить;

І пташки пролетять.
Спогадають тебе, —
І співак перейде,
Не забуде тебе. —

*
* *

Звела мене не біда!

 Звела мене,
 Моя нене,

Звела мене не біда,
А дівчина молода, —

 А дівчина,
 Як калина,

А дівчина молода.
Брівоньками звялила,

 Брівоньками,
 Хмароньками,

Брівоньками звялила;
Оченьками спалила,

 Оченьками,
 Зіроньками,

Оченьками спалила
Губоньками зраїла,

 Губоньками —
 Сливоньками,

Губоньками зраїла,
Личеньками строїла.

 Личеньками —
 Чароньками,

Личеньками строїла.
Ой, дівчино, не вяли,

 Ой дівчино,
 Ти, рибчино,

Ой, дівчино, не вяли,
Мого серця не пали!

 Мого серця
 Край реберця,

Мого серця не пали!
Коли любиш — не жартуй!

 Коли любиш,
 Та не губиш,

Коли любиш — не жартуй!
Як не любиш — розчаруй!

 Як не любиш, —
 Тільки губиш,

Як не любиш — розчаруй!