Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/228

— 218 —

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча миле.

 Повій, вітре, тишком нишком;
 Над румяним білим личком,
 Над тим личком нахилися,
 Чи спить мила, подивися.

Як спить мила, не збудилась, —
Згадай того, з ким любилась;
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.

 Як забється їй серденько,
 Як дівча зітхне тяженько,
 Як заплачуть чорні очі,
 Вертай, вітре, к полуночі!

До дуба.

Нехай гнеться лоза,
Куди вітер погне, —
Не обходить вона
Ні тебе, ні мене.

Може й важко її,
Може й спина болить,
Але буря її
З корінця не звалить.

На болоті росте,
І, слабая сама,
Вона гнеться собі,
Бо в їй сили нема;

Вона гнеться собі
І так вік проживе,
І без слави в багні,
Як трава зогниє.

І до пекла дістань,
І у пекло заглянь,
І до хмари дістань
І на небо поглянь,

1 весь світ обдивсь,
І усе розпізнай,
І що доброго є, —
Ти у себе впивай.

І у силі, в добрі,
Яіс скала, затвердій,
І, як Бог світовий,
На сторожі ти стій.

І пташки світові
Защебечуть тобі;
І співак одпічне,
Заспіває тобі...