Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/221

Ця сторінка вичитана
— 211 —
Степан Руданський.


Степан Руданський.

Степан Руданський, попович, родився 1830 року на Поділлю. Спершу вчився в духовній семінарії, а там перейшов на медичний виділ у Петербурзі.

Без копійки при душі бився Руданський з нуждою, поки не скінчив наук і поки не став повітовим лікарем в Ялті на Криму. Здоровля було підорване. Безнастанна лікарська праця і нещасливе родинне життя руйнували його до-решти. Вмер 1873 року, оставивши по собі память гарного чоловіка й доброго, до саможертви готового лікаря.

Це ті скупі вістки, що маємо про його. Решту треба собі уявити, читаючи його твори й переглядаючи листи. Траґедія ґеніяльного поета, котрому доля не давала виявити всіх своїх сил, котрому смерть холодною рукою замкнула уста, щоби він не заспівав своєї найбільшої пісні.

І те, що оставив Руданський у літературній спадщині по собі, родилося в тяжких муках життя. Навіть рідний батько прикладав рук до тої муки.

«Заказують мені мою рідну мову. Заказує батько. Але в мене був прадід і прапрадід; вони мені не заказали. Не слухає батько мої мови, — за те мене по смерти, може, послухає штирнайцять міліонів моїх одномовців».

Ціла мартіролоґія українського письменства воскресає перед вами, як згадаєте життя Руданського.

Не сміхун він, а козак невмірака, невгнутий лицар українського слова.

Боровся з перемогою до смерти. Чудові, як народня пісня прості ліричні твори, історичні поеми: «Мазепа», «Скоропада», «Полуботок», «Цар Соловей», переклади Гомерової «Іліяди», Верґілєвої «Енеїди», Лермонтового «Демона», це тая кров, що потекла із його серця в отсьому важкому бою за право до власного життя, за право говорити своє слово своєюж таки мовою.

А в отсій боротьбі він іноді відкладав меч-перо на бік, гладив козацький вус і сміявся своїм ворогам у вічі.

«Співомовки» — це той його сміх. «Ось я живу, ось я не вгнувся перед тобою, жостока доле, перед вами, вороги наші!»

 

14*