«От скоро й божий день погасне»,
Сказала ти тоді —
І загадалась, зажурилась,
Головкою на рученьку схилилась, —
І на рукавці із очий
Сльоза тихенько покотилась…
Бажав я бачить світ, людей, —
Тай бачив світ, з людьми спізнався;
А все туди не раз душею рвався,
Де соловей в садку співав
В той вечір тихий над водою,
Де сумували ми з тобою,
Що Бог нам доленьки не дав, —
Неначе там я счастя поховав.
Не плач, поет! хоч як там трудно, тяжко буде; —
Не плач, не треба сліз твоїх;
Плаксивих дум тепер ніде не люблять люде,
І лишенько чуже — їм сміх.
Всім веселійше жить, коли кругом сміються,
Бо горя скрізь доволі є;
І через золото, он кажуть, сльози ллються, —
На щож ще горенько твоє?
Не плач, поет! жалійсь про все собі самому,
Неси в могильний свій скиток.
«Він, — скажуть, — гореньком не докучав нікому,
Йому хвала, йому вінок!»
На небі ніч і всюди ніч чорніє,
І місяць десь в далекім небі спить…
Чогож квилить душа і серце мліє?
І ніч мовчить, і все кругом мовчить.
Не знає ніч, що діялось учора,
Не відає, якії бачить сни —
Померклий день Содома і Гомора…
Засниж і ти, перо, засни!
