Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/218

— 208 —

Півень і перлинка.

Під тином Півень, біля хати,
Знічевя смітник розгрібав
І квокчучи там дещицю клював, —
Наїдку не було, а так — аби клювати.
У сміттячку углядів якось він
Блескучу, кругленьку Перлинку,
І дорогу таку новинку
Узяв та й викинув під тин.
«Не хочу я таких дурних новинок»,
Промовив він: «нащо здалась вона?
За жменю цих цяцькованих Перлинок
Не дяв би я і зернятка пшона, —
Нехай дурний індик ковтає».
Так недотепа-неборак
Ганьбуе те, чого не знає,
І думає, що добре так.

---

Журба.

Стоїть гора високая,
 Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
 Неначе справді рай.
Під гаєм вється річенька:
 Як скло вода блищить,—
Долиною зеленою
 Кудись вона біжить.
Край берега у затишку
 Привязані човни;
І три верби схилилися.
 Мов журяться вони:
Що пройде тепле літечко,
 Повіють холода,
Осиплеться їх листячко,
 І понесе вода.
Журюся й я над річкою...
 Біжить вона, шумить;
А в мене серденько
 І мліє і болить.
Ой річенько, голубонької
 Як хвилечки твої,
Пробігли дні щасливії
 І радощі мої!
До тебе люба річенько,
 Ще вернеться весна:
А молодість не вернеться.
 Не вернеться вона!...
Стоїть гора високая,
 Зелений гай шумить,
Пташки співають голосно
 І річенька блищить.
Як хороше, як весело
 На білім світі жить!...
Чогож у мене серденько
 І мліє і болить?
Болить воно і журиться.
 Що вернеться весна,
А молодість не вернеться,
 Не вернеться вона!...