Леонід Глібів, поруч Гребінки, найбільший український байкар, народився 19 (ст.ст.). 1827 р. у Веселому- Подолі, Полтавської Губернії, в маєтку українських панів Родзянок, у яких батько Леоніда Глібова, Іван був управителем.
На восьмому році життя перебрався з батьками в село Горби, у якому й минули йому веселі хлопячі літа.
Порфир Родзянка був умний чоловік. Мав гарну бібліотеку, зберігав українські звичаї, любив науку й просвіту. Під його доглядом талановитий Леонід набрався початкових наук.
Рідна мати й місцевий священик були його першими вчителями. На дальшу науку віддали його до гімназії в Полтаві. Нажаль, із-за недуги мусів покинути науку й вертатися до батька на хутір. Що йно 1885 р. скінчив ліцей у Ніжині і став учителювати; зразу в Чорному-Острові на Подільщині, а дальше в Чернигові, де був учителем історії і географії в тамошній гімназії.
Тут став він видавати з 1861 року тижневник «Черниговскій Листок» росийською й українською мовою. «Та не довго сонце гріло»... По двох роках уряд припинив видавання часопису, а редактора усунув із служби із-за українофільства.
Почалося горе поета. Він хворів, мало не осліп, жити не було з чого, заробити годі, бо сил не хватало, треба було сидіти, як то кажуть, у тестя на карку. До тогож: ворони стадами літають, і недоля не ходить одинцем. — До прогнання із служби, до хороб, і убожества прилучилося незабаром нове, тяжке горе — смерть вірної дружини.
Роки від 1863 до 1867 — це дуже тяжкий період Глібового життя. Що лиш 1867 року він добув собі новий шматок хліба, став управителем земської друкарні в Чернигові, і на тій службі остався аж до смерті, яка постигла його, після довгої, тяжкої хороби, 29 (ст. ст.) жовтня 1893 р.
Писати став дитиною. Свій перший віршик «Сон» сложив ще на шкільній лавці, 15 літним хлопцем. Учитель росийської мови прочитав його, похвалив і обіцяв віддати до друку.
