Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/200

— 190 —

Де та Січа, що, як море,
Силою кипіла;
Тая воля, що в роздоллі
Пеклом клекотіла?

 Розвалилися редути
 І рови густою
 Од низин і до вершини
 Вкрилися травою.

В гранях Січи спить нерушно
Камяна планина;
Землю, славою покриту,
Топче товарина.

 На козачім вжітку німці
 Хат набудували;
 Грунт пошарпали, побили
 Й ралом заорали.

Воля, ретязем повита,
В плавнях спочивав;
Слава кровю перелита,
По світу літає...

 А Дніпро біжить до моря,
 Все пита Хиртиці:
 Деж та Січа, деж тоіі Байда
 Стяг і гаківниця?...»

Неволя.

Дайте мені коня мого,
 Дайте вороного,
Пустіть мене, пустіть мене
 В поле на дорогу.

Я уздою золотою
 Коня загнуздаю,
Вітром буйним пронесуся
 До рідного краю.

Кінь козачий, неледачий —
 Полетить до стана,