Давно заховалось сонце за горами,
Пливе білолиций по небу тихенько;
У селі і в полі уже давно стихло
Тілько не стихає в саді соловейко.
По вулиці тихо козак чорнобровий,
Накинувши злегка свитину на плечі,
Іде до дівчини в гаю зелененькім
Так гарно і любо соловей щебече!...
Підходить тихенько до милої хати,
Заглянув в віконце — забилось козаче!
На вколішках Галя перед образами
Стоїть як дитина, та гіркими плаче.
Обомлів чорнявий. «Що се Галі сталось?
Чи вже-ж тії сльози — дівочі химери?
Постукав в віконце — Галя заховалась...
А потім тихенько заскрипіли двері.
Побіг... обнялися: тілько слізоньками
Козацького серця огонь Галя тушить;
А козак чорнявий цілує, милує,
Щирим цілуваннєм теплі сльози сушить.
Свище соловейко в гаю зелененькім;
Скоро за горами сонечко проснеться;
А Галя обнявшись з козаком гуляє.
Гуляє, заплаче — і знову сміється.
