Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/188

— 178 —

І в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко-високо літа!

 Колиб мені крилля, орлячі ті крилля:
 Я землюб покинув — і на новосілля
 Орлом бистрокрилим у небо-б полинув
 І в хмарах од світу на віки загинув!…

 

ЯК В СУМЕРКИ.

Як в сумерки вечірний дзвін
Під темний вечір сумно дзвоне,
Як з вітром в ночі плаче він,
А у дуброві тяжко стогне, —

 Тоді душа моя болить
 Од смутку плачу по невірній,
 А думка все туди летить,
 Де вперш почув я дзвін вечірний;

Де вперше так я полюбив
Поля привільні та діброви,
Де вперше світ і радість вздрів,
Та карі очі й чорні брови…

 Проснеться все в душі тоді,
 Вечірний дзвін усе розбуде, —
 Сльоза пробє, і од нудьги
 Душа всі радости забуде.

О, тяжкий, дзвоне, твій привіт
Тому, хто милого не має!
Душа болить і меркне світ,
А серце гірше заниває…

 

ВЕСНА.

Весна, весна, година мила!
Як гарно ти, як пишно ти
Долини, гори звеселила,
Скрізь, скрізь роскинула цвіти!