І слухала музику тих копит,
Що до твоїх несли мене воріт?
О, знаю, що коли-б єси і з раю,
Конця й вінця усіх земних розлук,
Почула, що доріженьку верстаю
До тебе крізь дими пекельних мук,
І серденьком на силах знемогаю,
І падає знеможений мій дух, —
Позичила-б ти крил у Серафима
І ринулась к мені світ за очима.
І в морок зла зі світу чистоти
Метнулась би одним-одна душею…
Перемогла-б нечисту силу ти
Пречистою потугою своєю.
І в парі ми в чудовні висоти
Знялись би знов понад життя грязею,
І після всіх трівог і завірух
Були-б — один блаженно тихий дух.
І тебе вже оце не побачу до віку
мій краю коханий,
Не побачу степів тих розкішних,
гаїв тих співучих,
І поляжу без слави в могилі чужій і
нікому не знаній,
І забудуть мене на Славуті-Дніпрі, на
порогах ревучих!
Не забудеш мене, поки віку твого, моя
нене Вкраїно,
Поки мова твоя голосна у піснях, як
срібло чисте, дзвонить;
На що глянеш — усюди згадаєш свого
бідолашного сина:
Од тебе, моя нене, його туподумство
людське не заслонить!
