— 167 —
Про зелені садки.
|
Про зелені садки, про пахучі квітки
Ми, бувало, під кобзу співаєм:
А тепер мовчимо, мов сном вічним спимо,
І охоти до співу не маєм.
Колиж хто иньший раз чув співи від нас,
То в тих співах страшне щось таїться:
Мов в руїнах сичі завивають в ночі,
Мов голосить зловіщая птиця.
Хто кого не любив, хто кому зло зробив, —
Наша кобза про те вимовляє;
Мов ворожу ходу вона чує біду
І журбою нам серце сповняв...
Колись приііде той час, що подасть правда глав
І зруйнує лукаву споруду:
До тієї-ж пори ти нам кобзо, дзвони,
Та приближуй день божого суду!
|
Чолом доземний моїй-же таки знаній.
|
Я знав тебе маленькою, різною,
І буде тому вже з півсотні літ;
Ми бачили багацько див з тобою,
Ми бачили і взнали добре світ.
Боролись ми не раз, не два з судьбою,
І в боротьбі осипався наш цвіт.
Од світу ми прегордого відбились,
Да в старощах ще краще полюбились.
Скажи, коли-б вернувсь ізнов той день,
Як бачились у перве ми з тобою,
Чи знов-би ти, співала тих пісень,
Що по світах летять було за мною?
Чи знов би ти, зачувши дзень-дзелень,
На мурозі лягала головою
|
