Всесильний, я тобі молюся,
Молекул космоса твого…
Де Ти, хто Ти — даремно бюся, —
Ні, не збагну во вік сього!
Во вік науці не обняти
Всього, що Ти создав єси;
Даремне розум наш крилатий
Шукає краю небеси.
Знемігшися, на ту пилинку
Спускається, що ми звемо
Вселенною, що на хвилинку
Її в імперії рвемо.
І тут безодня животвору,
І тут премудрість без кінця…
Однаково горі і долу
Сіяє світ Твого лиця.
Молюсь, не дай мені з розпуки
Зректися розуму мого!
Нехай не гасне світ науки
В проміннях сяєва Твого.
Нехай мій дух в земній юдолі
Не знижується до звірят,
З Твоєї пресвятої волі
Нехай вовіки буде свят.
Іоанна гл. II, ст. 4.
О, як Тебе, Спасе, у тім слові бачу!
О, як Твоє серце моїм серцем чую!
Читаю завіт Твій, читаючи плачу, —
Високо підняв Ти натуру людськую.
Чужа Тобі стала і рідная мати,
Зоставсь Ти без роду, без хати на світі,
Щоб родом коханим життя не скувати,
Хатнім упокоєм духа не вгасити.
