І холодно і боязко,
Туга серце гнітить,
Всюди темно і не видно,
Тільки зірка світить.
Світи, зоре, на всю землю,
Поки сонце зійде,
Поки Божий день на землю
Краснотворний прийде.
Гаю мій, гаю, гаю зелененький!
Вітре мій, вітре, вітре швиденький!
В густому гаю листя жовтіє;
Вітер, гілок не колише й не віє;
Те, що колись по весні красувалось,
Те, що колись міні так сподобалось,
Змерзло, захляло, затихло і зникло.
Серце кохатись тим світом одвикло.
Там, де в кущі воркотала голубка,
Там жартувала колись моя думка.
Стихла, замовкла туга голубяча —
Геть прокотилась та думка хлопяча.
І місяць повний, і ясна водиця…
І ти вродлива, кохана дівиця, —
Зникло те в осені, що було літом…
Серце не хоче кохатись цим світом.
Вийду ніччю на могилу, —
Гроби бовваніють,
Погляжу я в ясне небо,
Там зорі зоріють;
Рівним рухом, живим духом,
Вічною красою,
Без упину і без ліку
Плинуть наді мною.
