Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/159

Ця сторінка вичитана
— 149 —
Великий Льох.
(Містерія).

 Положилъ еси нас сосѣ-
 домъ нашимъ подражаніе и по-
 руганіе сущимъ окрестъ насъ.
 Положилъ еси насъ въ притчу
 во языцѣхъ, покиванію главы
 въ людяхъ.
 Псалом XLIII, ст. 14-15.

І. Три душі.

Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботово і сіли
На похиленому хресті
На старій церкві. — «Бог простить:
Ми пташки-душі, а не люде!
А відсіля виднійше буде,
Як розкопуватимуть льох.
Коли-б вже швидче розкопали!
Тоді-б у рай нас повпускали;
Бо так сказав Петрові Бог:
«Тоді їх в рай ми повпускаєм.
Як все Москаль позабірає,
Як розкопа Великий льох».

Перша душа.

 «Як була я людиною,
То Присею звалась;
Я оттутечки й родилась.
Тут і виростала;
Оттут було на цвинтарі
Я з дітьми гуляю,
З тим Юрасем гетьманенком
У піжмурки граюсь;
А гетьманша, було, вийде
Та й кликне в будинок.

Он-де клуня: отам мені