Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/149

— 139 —

Минули літа молодії...
Холодним вітром од надії
Уже повіяло. Зима!...
Сиди один в холодній хаті:
Нема з ким тихо розмовляти,
А-ні порадитись, — нема,
А-нікогісінько нема!
Сиди-ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє,
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє...
Як ту сніжину по степу...
Сиди-ж один собі в кутку,
Не жди весни, — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить,
І думу вольную на волю
Не прийде випустить... Сиди — 
І нічогісінько не жди!...

---

І ден іде, і ніч іде...
І, голову схопивши в руки,
Дивуємся: чому не йде
Апостол правди і науки?!

---

Сон.

(У виїмках).

 Духъ истины, егоже міръ не
 можетъ пріяти, яко не видитъ
 его, ни-же знаетъ его.
 Іоан. гл. XIV, ст. 17.

У всякого своя доля
І свій шлях широкий;
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,