Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/147

Ця сторінка вичитана
— 137 —

Мене славні Запорожці
 Своїм трупом вкрили,
Та ще мене гайворони
 Укрили з півночі —
Клюють очі козацькії,
 А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене.
 Та за вашу волю.
Я знов буду зеленіти,
 А ви вже ніколи
Не вернетеся на волю, —
 Будете орати
Мене зтиха, та орючи
 Долю проклинати...


За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає,
І сонце спатоньки зове
У синє море; покриває
 Рожевою пеленою,
 Мов мати дитину...
 Очам любо... Годиночку,
 Малую годину
 Ніби серце одпочине,
З Богом заговорить...
 А туман, неначе ворог,
 Закриває море
 І хмароньку рожевую,
 І тьму за собою
 Розстилає туман сивий
 І тьмою німою
 Оповіє тобі душу,
 Й не знаєш, де дітись.
 І ждеш його, того світу,
 Мов матері діти!


І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої.