Верховино, світку ти наш!
Гей, як у тебе тут милої
Як ігри вод, плине тут час,
Свобідно, шумно, весело.
З верха на верх, а з бору в бір
З легкою в серцю думкою,
В чересі кріс, в руках топір,
Буяє легінь тобою.
Ей, що ми там Поділля край?
Нам полонина — Поділля,
А бори — степ, ялиця — май,
А звіра голос — весілля!
Не вабить нас баришів лесть,
Колиб лиш порох та цівка,
У Бога світ, у людей честь,
Та овець турма, сопівка.
Та колиб пирс лід з хребта від
І ведмідь шибнув лісами,
Завіяв юг, заграв Бескид,
Черемош гукнув скалами:
То ми то час, то ми то піснь,
Молодче, ну же в розтвори!
Овечці сплав з кучерей пліснь
І далі, далі на гори!
Літом цілим, би ніч, би день.
Хлопці гуляють там наші,
Свобідна там вода, огень,
Доволі ліса і паші.
Там пан не клав ланцюгом меж,
Ворог не станув стопою, —
Буйная там землі одеж,
Плекана пісней росою.
Там то бренить тримбіти звук,
Щебече любо сопівка;
А як звіря завиє гук,
В челюсти плюне му цівка.
