Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/131

— 121 —

 Журбо, тяжка розлучнице,
 Чом не пропадаєш?
 Долеж моя, зоре моя!
 Колиж засвітаєш?

Гей, річенько бистренькая,
Гей, стань, подивися,
Як я плачу, як горюю
Зо мнов пожурися!

 

ДУМКА.

Нісся місяць ясним небом,
Там де зоря ясна;
Летів хлопець чистим полем,
Де дівчина красна.

Часом місяць ізійшовся
З тьмавою хмарою;
Нераз хлопець поборовся
З журбою гидкою.

«Журна гадко, печалива!
Чого ти мя гониш?
Що ми життя згірчиваеш,
В серце тугу рониш?

Уступися, лиха нене
З вітром в ліси, гори;
Най по тобі й чутка згине,
Як сліди на морі.

Най радощі мому серцю,
Най надія грає,
Най ми доля веселенька
Пташкою співає!»