Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/123

Цю сторінку схвалено
— 113 —
СОНЦЕ ТА ХМАРА.
Байка.

Ось сонечко зійшло і світить нам, і гріє,
 І Божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген хмара бовваніє, —
Та хмара надулась і річ таку гуде:
 «Що вже мені це сонце надоїло!
 Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся — воно таки блищить.
 Я полечу йому на зустріч сміло,
 Я здужаю його собою затемнить!»
Дивлюсь — і хмарами пів неба замостило,
 На сонечко, мов ніччю, налягло…
 А сонце вище підпливло
 І хмари ті позолотило.

 
ЛЕБІДЬ І ГУСИ.
Байка.

 На ставі пишно лебід плив,
А гуси сірії край його поринали.
 «Хіба оцей біляк вас з глузду звів?» —
 Один гусак загомонів:
«Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми попеласті всі, а він один між нас
 Своє пиндючить піря біле!
 Колиб ви тільки захотіли,
Щоб разом, стало-бить, вся беседа взялась,
Миб панича цього як-раз перемастили.»
 І завелась на ставі геркотня,
 Гусине діло закипіло:
 Таскають грязь і глей зо дна
Та мажуть лебедя, щоб піря посіріло.
Обмазали кругом — і голос трохи стих…
А лебед плись на дно — і випурнув як сніг.

 
ГРІШНИК.

В далекій стороні, в якій, про те не знаю,
Мабуть в Німеччині, а може і в Китаю,
 Хтось разом оженивсь на трьох жінках.

«Струни».

8