Сторінка:Струни. Антольоґія української поезії. Т. 1.djvu/122

Цю сторінку схвалено
— 112 —

Як човнові море, для мене світ білий
 Змалку здавався страшним
Та як заховаться? Не можнаж вік цілий
 Пробути з собою одним.
Прощай мій покою. Пускаюсь у море
 І може недоля і лютеє горе
Пограються з Човном моїм.

«Недоля і лютеє горе» й справді погралися з недебелим плавцем. Гребінка попрощав ззарання цей світ. Але човен остався. Це його «Приказки». Вони й досі держаться на хвилях нашого життя.


 
ЧОВЕН.
 

Заграло, запінилось синеє море
І буйнії вітри по морю шумлять,
І хвиля гуляє, мов чорнії гори
 Одна за одною біжать.
Як темная нічка, насупились хмари. —
В тих хмарах, мов голос небесної кари,
 За громом громи гуркутять.
І грає, і піниться синєє море…
Хтось човен на море пустив;
Бурхнув він по хвилі, ниряє по волі,
 Од берега геть покотив;
Хитається, бідний, один без весельця…
Ох, жаль мені човна! ох, жаль мого серця! —
 Чого він під бурю поплив?
Ущухнуло море і хвилі вляглися, —
 Пустують по піні мавки;
Упять забіліли, упять простяглися
 По морю кругом байдаки.
Деж човен подівся? де плавле мій милий?
Мабуть, він не плавле, бо он-де по хвилі
 Біліють із його тріски.
Як човнові море — для мене світ білий
 Із малку здавався страшним.
Та як заховаться? Не можнаж вік цілий
 Пробути з собою одним!
Прощай, мій спокою! — пускаюсь у море,
І, може, недоля і лютеє горе
Пограються з човном моїм!…