— Не можна з цеї колодки, — відказує Дорош.
— Чому? — загомоніли козаки. — Давай, кажем, із цеї, а не даси, ми самі добудемо — нам рук не позичати!
Дорош завіряє їх, що паройки накинув у цю колодку. Так буцім не їм каже: водно товчуть: »З цеї, тай з цеї!« Кругом обступили, декотрі вже й за колодку беруться. Що тут на світі робити? От Дорош і каже:
— Слухайте, хлопці! Не руште цеї колодки, бо, як схочу, то — дарма, що велика, а не добудете з неї й одної краплі меду — хіба тільки чортяку побачите! — Тай гукнув до татарина, що йому робити.
— Гаразд! — відказав один із козаків. — Я ще на свому віку не бачив чорта; подивлюсь, яка у нього парсуна!
За улий — тільки підняв, а татарин як вискалиться, як зарже не своїм голосом, а козаки: »Свят, свят, свят!« — та в ростіч та як мога на втікача.
— Пострівайте, хлопці, — гукає Дорош.— Я вам меду дам!
А вони втікають та лаються:
— Подавись ти своїм медом! Годуй того, що під улиєм сидить!
Через тиждень, як усе втихомирилось, розказав Дорош хуторянам про свою комедію — від них він уже не таївсь — так вони вже сміялися й прозвали того татарина »чортом«. Три годи жив він у Дороша, а там на теплого Миколи пішов у Самарський манастир та й перехрестився у нашу віру.
7
