Але подумав-погадав старий тай вигадав, як його сховати. Викопав у пасіці ямку так, щоб тільки влізти чоловікові до плечей і посадив туди татарина, а зверху накрив його улиєм (був у старого улий дуже великий). Тільки що обгорнув його гарненько землею, буцім то й справді колодка з бджолою, аж бачить — ідуть до його козаки.
— Добрий вечір, діду! — кажуть.
— Спасибіг! — відказує Дорош.
— А нагодуйте нас, діду, медом, — просять, — бачите, яка у вас гарна пасіка!
— Добре діти, — каже старий, — є защо й нагодувати: добре набили татарву!… Ідіть же в хату, на тім тижні підрізував, то тамечки у мене є вже готовий мід.
Деякі хотіли вже йти в хату, а другі не згодились.
— Ні, діду, — кажуть, — не хочемо ми тижневого, давай нам із самого підрізу, свіжого!
— І той же з підрізу, — каже Дорош, — однаковий.
— Не хочемо ми того, — гомонять козаки, — давай нам свіжого, а не даси, так ми не питаючись і самі візьмемо! — І все заходжують біля великого улия, під яким сидить татарин.
Бачить старий, що не переливки: не дати — то вони й самі перевернуть великий улий, тоді вже поминай, як звали татарина.
— Ну, стрівайте ж, хлопці, — каже, — як бачу, треба вам дати свіжого, нічого з вами робити!…
Тільки що взявся за одну колодку, щоби зняти, а козаки й гукнули:
— Давай нам, діду, з цеї, з великої! От тутечка багацько меду!
6