Сторінка:Стороженко Олекса. Дорош і інші оповідання (Краків, 1940).djvu/52

Цю сторінку схвалено

ти, накинула на себе свитину, не схотіла будити, наймичку, і сама метнулась по селі шукати того меду. А на той час така піднялася фуґа, що не то у ночі, а в день не побачила б світу божого. Бігала сердешна, бігала від хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставати), та якось уже випросила у попа. За один сцільничок обіщала бузівка подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і щож?… Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький, ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога, та і вмерла. За нею вслід і батько ноги простягнув, а наш Павлусь і не схаменувся, як зостався круглим сиротою.

Що ж з ним сталося?… Правду казала мати; Як Бог милосерний пішле йому щастя, то без батька і без матір житиме ще лучше, як за їх. У покійників — звісно, як у заможних хазяїнів — був наймит і наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, непитущий, а наймичка теж чесного роду, сталась бідною сиротою, і покійниця прийняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому угодять, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож, як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратися, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та просила, щоб вони не обіжали її Павлуся, доглядали його і були йому рідним батьком і матірю, а вже вона на тім світі буде благати Господа, щоб він милосерний післав їм усякого щастя і талану.

Отож після смерти старих, наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя,

51