вичком. Часом батько, дивлячись на це юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село, так туди!… і не кажи… Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся, то як скажена: й очи витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!… Кажу ж вам, що й між матірями навдивовижу була мати.
Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки. Та від чого б їм і пошерхнути? Зроду, не то щоб ціп або косу у руках подержав, не взявся й за лопату, щоб відгребти сніг від порога, або за мітлу, щоб вимести хату. Було старий і стане доказувати жінці:
— На яку радість ми його догодували? Який з його господар буде? Що з ним станеться, як ми помремо?… Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!
— Е, чоловіче! — відкаже жінка, — як Бог милосерний пішле йому щастя, то без нас житиме ще лучше, як тепер!
Уже Павлусеві минув і двацятий, вже він і на вечорниці пішов би, так мати не пускає.
— Не ходи туди, синку, — каже, — на вечорницях збіраються самі пяниці та розбишаки; там тебе обідять, віку тобі збавлять. Почекай трохи, я сама знайду тобі дівчину, саму найкращу на всьому світі, саму роботящу; вона буде тебе і годувати, і зодягати, і доглядати, як рідна мати.
Так не привів же їй Бог і оженити сина. Раз у ночі розсердився Павлусь, як на живіт кричить: »Меду та й меду!« У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?… Устала ма-
50
