СКАРБ
Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможні, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Післав їм Господь на втіху одного тільки синка, — Павлусем звали. Та вже ж і шанували і пестили вони того одинака! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками — навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий хлопчина, а вона ще возилася з ним, як з маленькою дитинкою. Було власними руками годує його, а він, телепень, тільки глитає та, як той пуцьвіринок, знову рот роззявляє. Усю зиму й осінь з хати не випустить: »Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти й одужаєш«. Прийде весна, або літо, — знову не пускає. »Не ходи синку, душно, сонце напече головку, голова болітиме.« Цілісінький рік не дасть йому порога переступити, хіба у неділю поведе до церкви, та за ним і не молиться, так обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка лика дере. »Ходім, мамо, додому, — хлипає: — їсти хочу!« То мати і веде його додому, не діждавшись кінця служби і благословенія. А як кладе його спати, то сама і стеле, і роздагає, і хрестить, і ще й котика співає, неначе над годо-
49
