Сторінка:Стороженко Олекса. Дорош і інші оповідання (Краків, 1940).djvu/44

Цю сторінку схвалено

лась дитинка, приходила якась бабуся, і дула і хрестила дитину. Невістка хотіла крикнути, та мови не стало: дуже злякалась!

— Може їй таке приснилось!

— Божилась, що не спала і добре її розгледіла.

— Яка ж вона?

Тут стара почала розказувати, а Івашко слухає, і добре бачить, що та бабуся не хто інший, а його наречена мати.

— Чого ж ви злякались, моя матінко? — каже баба, дослухавши: — аджеж та бабуся хрестила дитину? Хіба нечистий прийде, або пришле кого хрестити чужу дитину?

Оттак побазікали собі, та й пішли у хату, а Івашко ще гірш засумувався.

Сонечко вже сідало, як він, подякувавши хазяїнам за хліб-сіль, пустився у дорогу на цілу ні. А як дійшов до тієї криниці, де побачив дівчину, то вже й смеркалось. Роса серпанком розіслалась по степу, кругом, як море його оточило. Так йому легенько дихати; тепленький вітерець зо всього степу несе йому квітчані запахи; ясні зорі, як діточки, дивляться йому ввічи і його провожають. Івашко сів біля криниці і думає собі: »Навіщо вона мені привиджувалась? Лучше було б, якби я ніколи її не бачив; не засумувала б вона моєї душі, не накинула б на моє серце важкої могили!…« Далі устав, озирнувся на всі сторони і голосно крикнув:

— Дівчино! Найкраща з усього світа, серце моє, горлице моя! Явись до мене, нехай хоч раз ще на тебе гляну, та й умру з твоїм обличчям перед очима… Хоч обізвись до мене!… Дівчино!… Кохання моє!…

 

43