Сторінка:Стороженко Олекса. Дорош і інші оповідання (Краків, 1940).djvu/41

Цю сторінку схвалено

Подякував Івашко та й сів, тільки вже йому не до їди; сидить похнюпившись і за ложку не береться.

— Чого ж ти не їси, чоловіче? — питають його, — бери лишень ложку, та й їч на здоровя.

Узяв Івашко ложку, покуштував того полуднику, чи ні, та й питає старих:

— Чому ви не покличете вашої дочки полуднувати?

— Якої дочки? — каже стара, — у нас одна тільки є, невістка моя! — стара кинула оком на молодицю.

— Ну, так родичку, або наймичку?

— Нема в нас ні родички, ні наймички; от, як бачиш, ми тут усі.

— Яка ж там дівчина у вас за хатою, на призбі сидить?

— Не знаємо, не бачили!

Повставали старі, а за ними і молоді, обійшли кругом хату, — нема нікого! Глянули вони на Івашка, та й подумали, чи не божевільний він.

— Де ж ти, чоловіче, бачив дівчину? — спитав старий.

— Це вже вона мені втретє привиджується, — каже Івашко, — та так живо, та така гарна!…

— Чого ж вона тобі привиджується? — питають Івашка.

— Бог його знає — чого; чи не того, що шукаю собі вірну дружину, та все тільки про неї думаю.

— Ну, так іди ж собі чоловіче, та там і шукай і шукай, нехай тобі Бог помагає, а в нас нема дівчат.

Івашко вклонився, важко здихнувши, та й знов потягнув шукати вітра у полі. Тільки вже не мізкує, яку шукати: глибоко запала у його серце

40