Івашко, — аж ось де опинилась!… От прудка… і не вгледів, як вона перебігла!… Ну тепер, — міркує собі, — сяду біля неї, трошки відпочину, а тимчасом розпитаю, відкіля вона, куди йде… а там що Бог дасть!«
Підійшов і сів; оглянувся до неї, щоб спитати, аж знову нема дівчини. Івашко метнувся сюди-туди, оббіг терня, гукав до неї, шукав у самій гущавині, аж одежу пірвав і руки подряпав: нема та й нема! »Що за притча!… — подумав, — та це мабуть мара!…« Аж сумно йому стало; коли б у вечорі, то може ще гірше злякався б, а то в день, так як чумацький полудень. Пройшов ще кілька гін, став спускатися у балку, дивиться: біля ставочка невеличка хатка, і на призбі сидить та сама дівчина. »Що за біс! — аж скрикнув Івашко, — та це навожденіє, мана!…« Протер очи, перехрестивсь, а дівчина все сидить і пильно на нього дивиться, неначе щось хоче сказати. »Трівай же, — подумав Івашко; — тепер вже не втечеш, моя пташечко: обійду поза хатою, та з того боку і зайду, то вже тоді нікуди тобі дітись.« Обійшов; тільки виткнувсь ізза вугла, аж бачить, — хуторянська сімя сидить біля дверей, і полуднують собі: старий із старою, парубок, літ йому двацять пять буде, і гарна молодиця, та ще й не порожня, — на останнім вже місяцю, на тій порі, як кажуть старі люди, що душа, яку Господь посилає дитинці, вже недалеко від неї витає.
— Хліб-сіль, люди добрі! — каже Івашко, знявши шапку і низенько вклонившись.
— Спасибі, — відповіли старі, — сідай, кажуть, до гурту, чоловіче і пополуднуй з нами.
39
