залась би у тонкий стан, щоб ходила як по струнці, високо піднявши головоньку!… Або таку: щоб була чорнявенька, як циганочка, а щоки, неначе жар горіли, зуби білі, як молоко, а уста червоні, як калина, та повненькі, такі, що, як цмокне тебе, щоб луна округи зацмокотіла! Або таку, — знов мізкує: — очи, як небо, сині, а коса, як кудель, щоб, як глянеш на неї, то здавалась би вона тобі янголом, що Господь посилає хоронити і втішати чоловіка на землі«.
Оттак коверзує та йде собі. Далі якось ненароком — зирк, аж стоїть біля криниці дівчина, така гарна, що якби з тих трьох, що вигадував собі Івашко, зібрати одну, то не була б вона краща від цієї. Як глянув на неї Івашко, то неначе на небі опинився; стоїть і очам своїм віри не йме. А вона ж так його зглядом привітає, усміхається, буцім от-от обійме і притулиться до його серця. »Відкіль, подумав Івашко, — узялась ця чудова дівчина?… Чи не бабуся з того світу, з самого неба, посилає мені суджену, бо не тільки не бачив такої на землі, і на думку така не спадала!«
— Здорова була, дівчино! — каже Івашко, підходячи, зняв шапку та й вклонився. Підняв голову, — а дівчини не було, як у землю ввійшла. »Що за нечиста мати! — каже сам собі Івашко, озираючись на всі сторони, — куди ж вона ділась?… Чи не стрибнула в криницю?« — Глянув, — криничка не глибока, а вода чиста як скло, і дно видно. Кругом степ і трава не дуже висока, нікуди гаразд і сховатись… »Чи не мана яка?« — думає Івашко, йдучи по дорозі.
Не пройшов він і трьох гін, аж біля тернів, під кущиком, сидить та сама дівчина, і також на нього дивиться і всміхається. »Глянь, — каже
38
