Дуже журився Івашко за бабусею, аж світом нудив; з хати не вийде, а коли й вийде, то хіба тільки на кладовище; поплаче на могилі покійниці, та й вертається додому, повісивши голову. От і стали старі люди йому совітувати:
— Оженись, синку: молода жінка хоч яку тугу розважить.
Стали й свашки забігать, та щож?… На яку дівчину не гляне, усе йому не по душі. Ходив і в другі села, так і там не знайшов, хоч такі дівчата траплялись (деб то у нас, в Україні такого зілля не знайти!), що здавалось і на світі кращих нема. Вже неодна дівчина від його чахла, неодна й до знахорки ходила, і зілля варили і чарували, — та нічого не вдіяли. Та Івашко нудився, місця собі, сердешний, не прибере. Далі подумав, та й сам собі каже: »Як бачу, то тут нема мені судженої; піду по світі та пошукаю, то може Бог дасть — знайду таку, якої бажає моя душа.«
Осідлав коня, одягся у добру одежу, і хотів уже рушати, та подумав собі: »Ні, нехай не знають, що я багатий: полюбить в свитині, то в жупані ще більш кохатиме.« Натягнув на себе сімряжку, перекинув через плече торбу, і грошенят на всякий случай не забув, та помолившись Богу помандрував.
Блукав наш Іваншко від села до села, і хуторів не минає: приглядається, розпитує, шукає пари, як того скарбу. Обійшов цілу околицю, і вже степами потяг.
Раз іде собі дорогою і міркує: »Яку то мені знайти дівчину… От якби таку: сині очи, трошки прищурені, а коса чорна, як гайворон, устонька, як нерозквітчана маківча; а сама біла та пишна: плечі широкі, груди високі, щоб крімка так і врі-
37
