Сторінка:Стороженко Олекса. Дорош і інші оповідання (Краків, 1940).djvu/26

Цю сторінку схвалено

а жінка заходжується хату мазати. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита, та запаливши люльку і сиджу собі. Коли — зирк угору, аж сидить такеж саме як і тоді, і на тому ж місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окатило, дарма що в день… Дивилось, дивилось, та й каже:

— Сидоре, твоя жінка вмерла!

Схопився я, як скрикну:

— Счезни, не ходи до мене: цур тобі!

А воно:

— Ще раз, — каже, — до тебе прийду! — та й счезло.

Перехрестився я, стою як опарений, коли чую — щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь — біжить менша дочка.

— Ідіть швидше, тату, — каже, ледви переводячи дух — глинище матір задавило.

Прибіг я до глинища, — вже відкопали; дивлюсь: лежить моя жінка нежива.

— Так оттакі то мені на віку причти лучались, кажу тобі, що я вже ляканий! І що воно таке, — каже, — не розчовпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.

— А втретє ще не бачив? — спитав я Сидора.

— Ні, — каже, — ще не бачив.

*

Років через два після цього, як отце розказував мені кум, приїздить до нас Варваровський приказчик; побачив мене, та й каже:

— Грицьку, наш мірошник дуба дав!

— Чи справді? — кажу. — Я ж його бачив на тім тижні, — здоровий був.

— Е, на тім тижні, — каже: — а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно. Сьогодні, — каже, — і суд прибіжить, будуть різати.

 

25