Івана нема вже на сім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб відправив молебінь, та й кажу:
— Будьте ласкаві, батюшка, відправте панахиду по Іванові.
А піп:
— Хіба він помер?
Так я схаменувся, та й кажу:
— Не я це вам казав, це мабуть казала моя душа!
Минула весна, наступило й літо, а від мого Івана нема ніякої вістки. Та вже заїхав до мене знакомий лемонтирщик і сказав, що та рота, де служить мій син, теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаячись, і пішов у Романкову; думаю собі: треба довідатися, як нам молитися за його — чи за здоровля, чи за упокой, і в який день поминати. Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюся — багато ходить москалів, а мого Івана нема. Стою собі біля воріт, боюся й питати; коли підійшов до мене один москаль, та й питає:
— А чого тобі треба, чоловіче?
— А що, — кажу, — нема вже у вас Івана Кравченка, батькового сина?
— Нема, — каже, — помер.
— Коли ж він помер? — питаю, неначе і не жаль мені його.
— Піди, — каже, — у канцелярію, то там тобі скажуть.
Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бамагах, та й каже:
— Іван Кравченко, батьків син, помер 3. жовтня 1829. року.
Так оце раз. А вдруге от як було. Років з три після смерти Івана, восени, йду я у вітрячок,
24