щоб не пізнали, що плакав, та й пішов додому. Не доходячи верстви зо дві до моєї хати, дивлюсь — іде Іван мені назустріч. Куди б я пішов, то вже як вертаюсь, він вийде до мене назустріч. Тільки його побачиш, знов мене вхопило за серце: хто мене тепереньки, думаю собі, буде стрічати? Хто догледить і втішить на старості?… Глянув він на мене, та й питає:
— Чого це, тату, ви так з виду змінились? Може нездужаєте?…
— Некрутський набір, сину, — кажу, — завтра підемо у… — Не стало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.
— Чого ж ви зажурились, тату, — каже, — хіба не знали, що я на черзі?
— Не знав, — кажу, — і в голову собі цього не клав!
Став він мене втішати, заспокоювати:
— Не журіться, тату, — каже, — некрутства, як смерти, не минуть; послужу, — каже, — коли Господь поможе, Богу і государю, прийду до вас у одпуск, оженюсь, та й вас візьму до себе!
Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже як вона ні вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огляділи, та забивши у колодки і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах, у некрутському присутствії, виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощатися, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, якби я додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.
18
