потомки анґлійських колоністів). Як відомо, закон про ірійську автономію (home rule) з 1913. р. розбився на опозиції Альстеру, який просто зривався до оружного повстання.
Світова війна придавила оцю боротьбу, хоч між Ірійцями не хибувало й тоді спроб використати ситуацію і проголосити незалежність „Зеленого острова“ (історія Кейзмента). Та по війні боротьба відновилася ще з більшим завзяттям. Глядаючи компромісу між домаганнями католицької (сін-фейн) і протестантської (альстерської) частин Ірландії, бритійське правительство ввело в життя дві обмежені автономні конституції, з двома урядами і парламентами (у Деблині і Бельфесті), одначе католики відкинули таку розвязку, вимагаючи: 1. признання повної державної незалежности ірійської республіки (якої правительство вспіло уформуватися (1916), під проводом де-Валєри і взяти в руки навіть фактичну власть у значній части краю); 2. політичної єдности всєї Ірландії (з Альстером).
Відкинення цього домагання Анґлією (для якої самостійна ірійська республіка булаб початком розпаду імперії) й опозиція Альстеру привело до тяжкої оружної боротьби з сін-фейнерами, яка тревала цілий рік (1920—1921). Вона з одного боку почала щораз більше компромітувати В.
