Цей повний упадок ірійської державности став одначе жерелом політичного і морального відродження нещасної людности. У звязку з політичним і реліґійним рухом в Анґлії на поч. XIX. в. й у спорідненню з тодішніми загально-европейськими національними течіями, Ірійці підняли з 1825. р. енерґійну емансипаційну боротьбу за рівноправність та за привернення ірійської держарности не то з часів до 1800. р., а й повного відокремлення від Анґлії. Ця боротьба то вибухала, то вгавала ціле ХІХ. ст. і перейшла у XX. Правительство „об'єднаних королівств“ (це урядовий титул В. Британії в Европі) мусіло раз-у-раз іти на уступки, переводячи, в цілости або частинно, то реліґійну рівноправність, то адміністраційні реформи, то земельний закон у користь ірійських селян, то більш-менш широку самоуправу й автономію.
Та всі ці реформи і проєкти не розвязували справи, не тілько тому, що між Ірійцями, з 60-их рр., прийшла до впливу крайня націоналістична, сепаратистична й республиканська, вихована в Америці партія (сін-фейн), а й тому, що всі уступки в користь католицьких Ірійців стрічали завзяту опозицію серед ірійських протестантів, прихильників унії з Анґлією (зосередковані головно у провінції Альстер коло м. Бельфесту, здебільшого —
