ще виступають як заступники означеної української держави, хоч ніхто у світі не признає вже ані цієї держави, ані цих репрезентантів. Що більше, в міру упадку української державности взагалі, появляються у політичному світі одночасно політичні заступники аж чотирьох українських держав (УНР, УСРР, ЗУНР і Кубані), з яких одна (ЗУНР) протягом свойого фактичного істнування не мала (поза Віднем) самостійної дипломатії і що тілько на еміґрації вислала у світ своїх міністрів і послів (в останніх часах уже під назвою галицьких).
Вже цей загальний розвиток української дипломатії виявляє якусь, в цьому разі суто-українську ненормальність, яка не приносить чести українській національній ідеї і якій — на нашу думку — не слід тягнутися в безконечність. Чи не краще булоб, щоб усі дипломатичні заступництва, які не мають за собою юридичного або хоч фактичного признання з боку істнуючих держав, здобулися на такт і не виступали як посольства держав in partibus infidelium, та перестроїлися у заступництва окремих ґруп українського громадянства. Від цього українській справі не буде жадної шкоди, а навпаки — коли нові громадські орґани за кордоном зрозуміють дійсні свої завдання і виконуматимуть їх як треба — тільки користь.
