Скажу більше, він належить до цих рідких прояв нашого національного життя, які не допускають повної зневіри щодо дальшої долі українського народу.
Як увесь майже свій вік, так і цілу четвертину століття по смерти стояв Куліш „сам один“, нелюблений, незрозумілий, чужий, і якщо не підозріваний у чистоті своїх мотивів і змагань, то зображуваний як людина не зовсім нормальна. А сьогодні? Я не бачу, щоб сьогодні запанувала вже инша думка про нього, одначе не сумніваюся, що настав час провірити наново вкорінені погляди на нього. Близший аналіз усіх „провин“ Куліша, зроблений із перспективи 25 літ, найпачеж після досвідів останніх пяти літ, мусить привести — в цьому я глибоко переконаний — до ось якого потрійного висновку:
І. Якщо муситься говорити про Кулішеві „хиби“ (з такими поняттями треба нам бути дуже осторожними!), що головна з них лежалаб хіба у цій психолоґічній недостачі, що він, ставлячися критично, чи взагалі неприхильно, до національного сучасного і мунулого, не дав і не вмів дати жадної спроби позитивної ідеолоґії, і цим способом утруднив
