|
Татаре! де ви ділись — позникали? |
Такими й їм подібними думками пронизана мало не вся літературна спадщина Куліша. Звичайно, трудно сказати, щоб поетичність і загалом літературна стійність його писань богато користала з цеї прикмети; навпаки, полємічна пристрасть убила не одну його поезію, хоч далеко не кожну (прим. Маруся Богуславка).
Тут не місце зупинятися над джерелом, початком і розвитком цього конфлікту між одним із головних піонірів нашого національного відродження XIX. в. і т. ск. типовими заступниками нашого громадянства, — конфлікту, який довів до повного осамітнення Куліша, одначе не зломив його духа і самоповаги (пор. його поезію: „Стою один“). Одно тілько сказати муситься. В супереч усім національним „провинам“, які приписувано йому, не спиняючися навіть перед закидом зради й ренеґатства, нема мабуть у нашій новішій історії постатті так суто української, так символічно української, в добрім розумінню цього слова, як саме П. О. Куліш.
