національного, господарського і культурного життя, або тілько й іздалека, на вигнанні, тужачи до цих руїн, марить: один про власну державну орду на Диких Полях, з ласки уцареного Татарина; другий — про бердичівську річпосполиту з надання польського шляхтича; третій — про чорногорську республіку, з всемогутньої волі одного уельського адвоката…
Як бачите, то навіть і земля, ця продовж тисячиліття кровю і потом розмита земля, не грає особливої ролі в цих недоносках, яким у нас придають, не знати чому, назву національної ідеї. Окрім одних монархістів-гетьманців, всі инші українські партії збулись, з холодною розвагою бізнесменів, усеї Західної України, не кажучи вже про Бесарабію і Крим; Галичанеж, які три роки тому летіли у пропасть і всю країну туди тягли в імя єдиної, неподільної і соборної України, сьогодні поділені: одні відреклись не тілько соборної, а й цих українських земель, які разом із Галичиною ділять одну важку долю; а другі — инші служать досі в ролі лакеїв і камльотів у тих, що торгували їх рідною землею. Одним словом — поняття України мало має спільного з ґеоґрафією, а ще менш з ґеополітикою. В таких обставинах не дивно, що ідея народу як людности в наших ідеолоґіях дуже мрачна: в одних
