Великі перешкоди зустрічав національний принціп також з боку ріжних напрямків соціялізму, з окремаж від марксістичної доктрини. Вона, як звісно, збудована на пережитій геґлівській спекулятивній філософії, нехтує примінення еволюційних природописних прав до національного питання, ставляє в імя „інтернаціональности“ все й усюди ідею кляси і держави понад національний принціп.
Та прийшла велика війна 1914–20. Вона сама, її кінець у 1918. р. та події, що слідували по нім і досі слідують, доказують для кожного неупередженого, що так сильно лаяний, багатьома ніби погребаний національний принціп не то що нічого не втратив зі свого всю землю обіймаючого значіння, а навпаки збільшив його. Не супра- чи інтернаціональна, а саме національна держава є метою, до якої стремить історичний розвиток також і XX-го століття.
Антропоґеоґрафічний дослідник, що дивиться на історію розвитку людства з природописного становища, може тут прийти тільки до цього одного заключення: Національне почуття поспільности все було, єсть і буде на всю будуччину найважнішою підвалиною державности.
