В Західній Европі займався національним принціпом в останніх десятьліттях дуже мало хто. Нікого він там не інтересував. Про це не тільки ми Українці можемо сказати словечко. Щойно в останніх роках перед великою війною бачимо в Західній Европі знаменитий зворот. Деякі круги починають знечевя дуже інтересуватися національним принципом, ба навіть конструувати нові карти Европи після нього (Seton Watson). „Оборона істнування й інтересів малих народів“ стала прецінь головним кличем, в імя котрого вела „Антанта“ війну з „Осередніми державами“.
Та про докладне й послідовне переведення національного принціпу в проґрамі західніх держав не було й бесіди. З легко зрозумілих причин. Бо по стороні цих держав (майже виключно національних) була також і одна мозайкова, зліплена з ріжних народів держава Росія. Цілий довжезний ряд національних проблємів: фінський, естонський, латишський, литовський, білоруський, український, грузинський стали тим способом так для політиків, як і для учених Західної Европи занадто „делікатні“, щоб їх можна було не то розроблювати, але й навіть порушити. Наслідком цього національний принціп мусів у цілій Західній Европі попасти в ніякове положення.
