В часах Бісмарка, котрий вважав, що ціле орієнтальне питання „не варто здорових костей поморського мушкетера“, і провадив політику мира супроти Анґлії й Росії, обмежувалися експанзійні німецькі думки до принагідних висловів по деяких книжках і брошурах. Щойно часи Вільгельма II повели Німеччину на шлях дійсної експанзії на Південному Сході. Слабість Австро-Угорщини, замотані відносини на Балкані, завмирання Туреччини, сотворили тут далекий і широкий шлях для політичної експанзії могутньої німецької держави. Як Росія вживала політичного клича панславізму, так Німеччина вживала від звісної промови Вільгельма II. при гробі Салядина (1898) паніслямізму, як успішного клича. Як найліпший друг каліфа-султана, як союзник і оживитель Ісляму, повзяв Вільгельм II великий план: через „мирну пенетрацію“ втягнути Туреччину під непереможний економічний і політичний вплив Німеччини, сотворити в турецькій Азії відповідні простори для німецької колонізації, добутися там продукції сирівців і ринків збуту для німецького промислу.
Ґеоґрафічним символом цеї експанзійної програми була багдадська залізниця. Першу концесію на неї видано було при кінці 80-их років, 1896. р. досягла залізниця Конії. Перепони з боку Анґлії,
