Сторінка:Степан Рудницький. Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії. 1923.pdf/118

Ця сторінка вичитана

XX. столітті без сумніву анахронічне. Думати про винародовлення цеї народньої маси є однак ще більше безглуздє, як думати про її фізичне вигублення. Булиж прецінь часи, в котрих усі вищі шари українського народу спроневірились рідній справі. Та не зважаючи на це знова виростало нове покоління національно свідоме, тягло нові життєві соки з невичерпаного джерела української простонародньої культури, розвивало ідею національної самостійности щораз ширше, закорінювало її щораз сильніще й запускало її щораз глибше в народ. У XIX. столітті розвинулася українська національна ідея, до такої самої культурної й політичної сили, як чеська, польська чи сербо-хорватська. Останні два роки революції завершили цей розвитковий процес. За них засмакував український народ за багато солодких овочів державної самостійности, щоб коли-небудь, навіть під найгіршою кормигою, покинути свою національно-політичну ідею. Як етноґрафічна маса не дали Українці себе винародовити, думати про їх винародовлення тепер і в будуччині, це пусте, небезпечне божевілля.

З цього кожний безсторонній бачить, що неґативна розвязка української справи творить на південному Сході Европи нове грізне