Василина. А я так гадаю: стала на порі — хай дівує, хай своє одгулює. Тільки-ж того й свята заживеш, тільки й розкошів зазнаєш, що в тому дівуванні.
Савка. Коли-ж вона у нас іще зовсім дитина: ти поглянь на неї: рученята, як цівки, сама, як скрипка, а почне ще на вулицю ходити, то й зовсім знидіє. Почнеться оте вечірнє стояннячко, та північне обніманнячко, а світовеє прощаннячко, то й зовсім задурить воно собі голову.
Василина. Дівчина, як теє пиво, почало шумувати, — не борони: швидче вишумує.
Савка. Успіє ще! Й нашумується, й награється… А ти краще тепер наглядай за нею, щоб із того запалу воно біди собі не набігало.
Василина. Пусте!…
Савка. Воно-ж ходить тепер, як шалене, себе не почуває.
Василина. Вона у нас сумирна.
Савка. Кажуть — тиха вода греблі рве.
Василина. Ти ка-зна, що говориш!
Савка. Ото-ж дивися: що трапиться, обох із дому вижену, і дочку, і матір.
Дід Северин. Наробиться, на сонці напечеться, насилу ноги до-дому приволоче; тільки-ж вулиця за-
