про допомогу вартий уваги. Робота, що йде шляхом дрібних проб, «стихійного» намацування можливостей без продуманого плану всебічного суспільного будівництва, — не має великої вартости. А в Галичині якраз богато такого дрібного пробування на свій смак, без всякого огляду на його суспільне значіння. Пишуть «заклик», одержують від знайомих дрібну суму, розтринькують безконтрольно, з затії нічого не виходить. Американці тоді «розчаровуються» і з гордим негативним видом ставляться і до поважних діл.
Розпорошена допомога краєві мало корисна. Вона розтікається дрібними течійками без сліду і значіння, більше граючи роль добродійства для окремих осіб, а не для збільшення суспільної сили українства.
Американці, якщо можуть давати допомогу, повинні утворити підконтрольний Визвольний Фонд. Фондом мав би керувати Комітет чесних людей, що переводили б збір грошей на Визвольний Фонд і друкували б періодичні звіти. Гроші Фонду передавались би в краєвий Комітет, який би витрачав їх на основі стверджених в Америці кошторисів і плянів. Все повинно вестись, як у доброму підприємстві, — пляново і підконтрольно. Хто попався б з швиндлем, пішов би під суд і був би зап'ятнований! Без контролю і кар на марнотратів або злодіїв ніякої поважної справи вести не можна.
І взагалі мусить бути один принцип покладений в основу праці: суспільні гроші вкладати більше в матеріяльні предмети (в журнали, книги, будинки, школи, підприємства і т. п.), а не в неясні функції, акції, пропаганди і таке подібне розвіювання гроша. Иноді потрібно і «акції» підтримувати, але коли вони загально-важні.
Все, про що казав я вище, американська наша еміграція робити могла б, коли б захотіла. Поділ праці між краєм і еміграцією не тільки необхідний але й можливий. Одначе головна перешкода є в двох річах: немає виробле-
