своєння собі того, що беруть чужі посередники при збуті і закупі товарів для села. Цеб-то боротьба за українізацію торговлі продуктами, які йдуть з села й в село. Цю українізацію торговлі треба розуміти тільки як кооперативну організацію села. Не українські панки і полупанки з міст мусять стати посередниками між селом і містом, але самі селяне, організовані кооперативно.
Тільки перейшовши сяку-таку підготовку в кооперативній (гуртовій) праці і склавши сякі-такі суми, селяне зразу самі побачуть, що від торговлі треба прийти до організації свого виробництва: все, що треба для села — виробляти самим, у своїх підприємствах! Будувати свої майстерні, фабрички і фабрики! Таку мету треба поставити, і тоді видно буде, що, як і коли треба робити. Українізація промислу, і то єдиним можливим для нас кооперативним шляхом.
Треба попереду робити чужинців непотрібними в нашому краї, а тоді з ними легше боротись. Доки вороги роблять для нас сірники, папір, мило, цвяхи, залізо всяке, струмент і т. д., доки ми самі для себе цього не будемо робити — доти вороги наші нам будуть потрібні. Закон суспільного життя: суспільство всі свої потреби мусить задовольняти своїм виробництвом або обміном. І цей закон показує, що ми, Українці, не все нам потрібне робимо самі. В цьому і є глибокий корінь нашої неволі. Але далі!
Нарешті, треба село організувати клясово-професійно, цеб-то створити професійну хліборобську спілку — селянську спілку, щоб вона боролась за свої щоденні господарські інтереси з пануючими (за платню, за пониження аренди, за полекшення її, за ліс, пасовиско і т. д.) В цій боротьбі селянство навчиться зразу і другої думки, що клясова і куль-
