вівцю ставили тавро того господаря, кому належала отара. Руно складали величезними купами, перев'язували й одвозили до економії. В середині літа, оце вже настав саме той час, щоб це робити — відділяли ягнят від маток, з яких усе молоко видоювали на сир-бринзу.
Тяжко було в осени. Зірветься буря, ночі темні, вівці лякливі, як кинеться инший раз ціла отара сама не знати куди, то може і в яр попадати. Треба пильно глядіти. Зімою, певна річ — заганяють до села, там перестоють недовгий час — місяців зо два: — січень — лютий, в хліву та й знову виганяють на степ. А весна ще рання, мало чого вівця добереться зпід снігу. Вівця тоді худне. Як добрий господарь, то прикормлює якими там лишками від зіми. Ну, а вже з березня на сонечку й обігріється й нагодується.
Пан Михайло пропонував Юркові поснідати бринзою, якою так гостинно частував їх молодший чабан.
«Прошу покуштувати, хліб ще свіжий, вчора з села привезли», казав чабан, нарізуючи смашні скиби чорного, добре випеченого, хліба.
Юрка не треба було вдруге запрошувати, бо він дуже виголодався за довгу подоріж. Добре попоївши, він запитав батька, де той хворий пастух, що його вкусив павук.
На соломі, в холодку, під тим самим навісом, коло якого вони сиділи, лежав хлопець літ 12.
Червоне обличчя й блискучі очі ясно виявляли гарячку, що палила його. Нога роспухла від укуса, була перев'язана й намазана якимсь зіллям, що привіз п. Михайло.
«Хочеш, підемо пошукаємо того злодійського павука, що таке лихо нам заподіяв?» спитав батько в Юрка та, подякувавши чабанові, вони пішли поволі пасо́вищем, пильно приглядаючись до землі. Чабан пішов з ними.
