Але пан Михайло не мав наміру стріляти й другу дрофу. Він хотів показати синові малих дрофенят. За кільки ступнів побачили вони й кубло з дрофенятами. Ті сиділи нерухомо, тісно вкупі, прикриті житом, усяким бадиллям. Вони вже мали на собі пір'я, але дивилися страшенно перелякані й широко роззявляли свої, подібні до курячого, дзюби. Юрко з захопленням дивився на них.
«Хочеш узяти одно дрофеня?» спитав пан Михайло сина: «виховаєш його, буде за тобою слідом ходити».
«Таточку, звісно хочу!» скрикнув Юрко. «Як Оля зрадіє! будемо вдвох його годувати».
«Ну, то бери, поки мати не повернулася, а то поб'є й дзьобом і ногами.» Юрко вагався: як його кубло розоряти: мама завжди наказувала шанувати пташок Але він же берегтиме те пташеня… Юрко не знав, як узятися за дрофеня; довелося батькові самому викрасти найбільшого з трьох. З новою здобичею вернулися вони до своїх бігунків. Далеко їхати на луг з такою живою й неживою здобиччю було незручно. Пан Михайло вирішив повернути додому, тільки другою дорогою, щоб оглянути невеликий шматок овець на їх пасовиську. Тепер батько сів за фурмана, а Юрко обома руками тримав пташеня. Батько очевидячки був дуже задоволений своїми ловами й увесь час оповідав синові за дроф.
«Це такий розумний степовий птах», казав він: «так уміє добре заховатися, що инший раз шукаєш, шукаєш. От вона тут, може, кроках в 10–5, і не помітиш, — тільки одійдеш, тут вона тобі, як на злість, і злетить.»
«Чи вони завжди табунами ходять?» питав Юрко.
«Авжеж завжди ходять громадою,» казав батько: «і ще не так давно великими численними табунками
