скидаємо його в улик. Там вони одразу приймаються за роботу: ліплять щільники, запасають меду, годують матку, починають старе життя в новому вулику. Слідом за першою царицею з ляльок виявляються й нові молоді цариці. Робітниці знов поділяються, і днів через 3, 7, 9 вилітають усе нові рої, кожний усе слабіший. Не обходиться й без смертельних сварок, і за часи роїв завжди буває кільки жертв — убитих бджіл.»
«А щоб вони робили, як би їм не наготовили нового вулика?» спитав Юрко, пильно прислухаючись до оповідання діда Панаса.
«Ну щож? вони всім роєм улізли б у яке-небудь дупло, або в щілину між каміння, й там роспочали б свою роботу. Але такі рої майже завжди в осени або зімою загибають, або зовсім дичавіють. Але для нас, пасішників, кожний рій — прибуток, і ми вже пильно стежимо, коли в старому вулику починається розруха. Усі бджоли тоді голосно гудуть, а цариця то мов у трубу трубить: такі згуки подає. Иноді рій збірається в 10–15 тисяч бджіл. Коли все впорядковано, так уже в кінці літа виникають в середині вулика нові події. Коли молода цариця-мати поклала вже яйця і трутні стають майже непотрібні, тоді робітниці не хочуть більше їх годувати. Літо кінчається, квітки зникають, щодня важче набірати багато пирги та соку з квіток. Тяжко всіх нагодувати. Тоді робітниці накидаються на трутнів, цих лежебоків, що нічого не роблять. Вони заганяють їх у далекі кутки вулика і там убивають їх своїми жалами, або витягають їх геть з вулика, не дають їм жадного харчу. Взагалі усякими засобами їх знищують.«
«А як же вони зімою живуть?» запитала Оля.
«Годуються своїми запасами» — відказав дід. «Ми вулики заносимо в такі більш-менш теплі хліви. А вони, щоб тепліш було, сидять щільно одна коло
